кількість переглядів сторінки

Хлопці 11 кл матеріали уроків



                                                       



 Захист Вітчизни

11 клас

Розділ  Вогнева підготовка











Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. Стрілецька зброя та поводження з нею



Урок №______. (теоретичний)

1. Мета і завдання вогневої підготовки в школі.

2. Класифікація стрілецької зброї та її порівняльна характеристика за бойовими властивостями.



Мета: виховувати в учнів цікавість та любов до стрілецької зброї; підвищувати мотивацію до занять з вогневої підготовки.



Місце проведення: кабінет предмета «Захист Вітчизни»



Час: 45 хвилин.

Хід уроку



І. Організація класу до уроку (вітання вчителя з класом, учням зазделегідь було дано завдання  підготувати презентації, 1 хв.)



ІІ. Вивчення нового матеріалу (38 хв.)



Сьогодні я хочу запросити вас до розмови про стрілецьку зброю та поводження з нею. Зокрема розглянути питання мети і завдань вогневої підготовки в школі та класифікації стрілецької зброї. (Стенд №1)



Вимоги до учнів

Учні повинні знати:

– види стрілецької зброї



Учні повинні вміти:

– порівнювати стрілецьку зброю за бойовими властивостями



Для проведення уроку ви підготували презентації на тему «Етапи розвитку стрілецької зброї»

(демонстрація учнівських презентацій)

– .Учнівська презентація:

“Метальна зброя”

– Учнівська презентація:

“Вогнепальна зброя періоду до І світової війни

 Учнівська презентація:

“Вогнепальна зброя періоду ІІ світової війни”

 Учнівська презентація:

“Розвиток вогнепальної зброї після ІІ світової війни”



1.     Мета і завдання вогневої підготовки в школі

– Влучний і дієвий вогонь під час бою в поєднанні з майстерним маневром є однією з основних умов успішного виконання підрозділами бойових завдань.



Дієвість вогню залежить від уміння воїнів зразково володіти зброєю і застосовувати її під час бою.



Для цього необхідно знати матеріальну частину зброї, тримати її в постійній бойовій готовності і вести з неї влучну стрільбу.



Юнаки повинні знати:

призначення, бойові властивості та загальну будову автомата Калашникова і ручних осколкових гранат;

         правила ведення вогню по нерухомих цілях і цілях, що з'являються.



Юнаки повинні вміти:

         чистити і змащувати автомат, готувати його до стрільби;

         виконувати прийоми і правила стрільби з автомата;

         вимірювати відстань до цілей за допомогою кутових величин і елементів зброї.



Юнаки повинні виконувати:

         вправи стрільб з пневматичної гвинтівки;

          метання ручних осколкових гранат;

          початкову вправу стрільби з автомата;

          встановлені програмою нормативи.



Основне завдання вогневої підготовки.

-є підготовка юнаків до виконання стрільб з автомата під час польових занять в 11 класі.

2.     Класифікація стрілецької зброї та її порівняльна характеристика за бойовими властивостям.

Поштовхом для розвитку і вдосконалення зброї стають війни, як світові так і локальні.

Стрілецька зброя не є винятком з усього спектру зброї різного призначення.










 Порівняльна характеристика деяких видів стрілецької зброї за бойовими властивостями
1. Пістолети

Характеристика
ПММ
(Росія)
Форт-12
(Україна)
Беретта
(Італія)
Глок-17
(Австрія)
Калібр, мм
9
9
9
9
Маса, г
760
950
950-1000
625
Ємність магазину
12
12
15
17
Швидкострільність, постр./хв.
30
-
-
-
Початкова швидкість кулі, м/с
420
-
-
-
Прицільна дальність, м
50
-
-
-



2. Автомати і автоматичні гвинтівки

Характеристика
АК-74
(Росія)
М16А3
(США)
Калібр, мм
5,45
5,56
Маса, кг
3,5
3,85
Ємність магазину
30
20, 30
Швидкострільність, постр./хв.
40-100
40-100
Початкова швидкість кулі, м/с
900
990
Прицільна дальність, м
1000
800



3. Ручні кулемети

Характеристика
ПК
(Росія)
М60
(США)
MG-3
(Німеччина)
Калібр, мм
7,62
7,62
7,62
Маса, кг
9/16,5
19,4
12,4
Ємність стрічки
250
250
50
Швидкострільність, постр./хв.
250
100-200
700
Початкова швидкість кулі, м/с
825
840
820
Прицільна дальність, м
1500
1000
1200









ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Як класифікують стрілецьку зброю за ступенем автоматизації?

2.     Як класифікують стрілецьку зброю за бойовими можливостями?

3.     Як класифікують стрілецьку зброю за калібром?





ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1.     Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2.     Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.     Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.












                                                                        



Захист Вітчизни

11 клас

Розділ  Тактична підготовка









Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. Відділення в бою. Організація, озброєння і бойові можливості відділення. Умовні позначення тактичними знаками.

Урок№______. (теоретичний)

1. Мета і завдання тактичної підготовки в школі.

2. Класифікація дій відділення, озброєння і бойові можливості відділення



Мета: Сформувати в учнів поняття про організаційну структуру механізованого відділення, його озброєння та бойові можливості. Вивчити з учнями структуру механізованого відділення на БМП та БТР.



Місце проведення: кабінет предмета «Захист Вітчизни»



Час: 45 хвилин.

Хід уроку



І. Організація класу до уроку (10 хв.)

 1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



  

ІІ. Вивчення нового матеріалу (30 хв.)

2.1. Організаційна структура механізованого відділення.

Солдат у бою діє у складі якого-небудь тактичного підрозділу і є його сполучною ланкою, адже якими б знаннями і навичками солдат не володів, він фізично не може водночас бути водієм і снайпером, знищувати танки і підносити боєприпаси. Військові підрозділи мають, як правило, постійний склад, такою структурою є мотострілецьке відділення. Воно входить до складу мотострілецького взводу. Скорочена назва МСВ.

 Його завдання - мобільно й ефективно боротися з особовим складом  противника, його броньованими  цілями, проводити розвідку, пересуватися  з однією  одиницею техніки  й оберігати її. Це може бути бойова машина  піхоти або бронетранспортер Скорочено БМП та БТР.





Розташування військовослужбовців МВ під час руху на БМП:












 



Усього озброєння у особово­го складу МВ є:

  кулеметів — 1 або 2;

  гранатомет;

  автомати АК-74 — 4 одиниці.(та у Н-О —АКС-74)

  може бути на озброєнні снайперська гвинтівка (СВД).

  у кожного солдата є також одна наступальна і одна оборонна гранати, а на відділення видають­ся ще ручні та реактивні проти­танкові гранати. До боєкомплекту кожного стрілка входить 150 шт. набоїв.

Відділення має засоби зв'язку (на БМП або БТР радіостанція Р-123 та у командира відділення пе­реносна р/с Р-148).



До складу мотострілецького відділення , як до організаційно-штатної  одиниці, входять:



Бойова машина піхоти. Озброєна: 30 мм гармата зі спареним 7,62 мм кулеметом; ПТУРС - ( протитанкова керована ракета. дальність дії-8,5 км.)



Посада
Умовна позначка
Озброення
Завдання
Командир
К
АК, 1 -РГН,
       1 - РГО
Командує відділенням, віддає накази голосом або, перебуваючи у своїй машині (БМП) сигналами за допомогою рації .
Механік-водій
МВ
АК, 1 -РГН,
       1 - РГО
Утримувати у технічно справному  стані  БМП, вміло водити її за будь-яких обставин.
Навідник-
оператор
НО
АК, 1 -РГН,
       1 - РГО
Вести вогонь з бортового озброєння: протитанкових керованих ракет, 30 мм
автоматичної гармати, зі спареного з гарматою кулемета 7,62 мм.
Кулеметник
Км
РКК, 2 -РГ
Вражати групові цілі противника.
Кулеметник
Км
РКК, 2- РГ
Вражати групові цілі противника.
Гранатометник
Гм
РПГ, 2- РГ
Уражати броньовані цілі на відстані до 500 м.
Помічник
гранатометника
ПГм
АК, 1 -РГН,
        1 -РГО
Переносити гранати, допомагати гранатометникові, прикривати його  від вогню противника.
Старший
стрілець
ССт
АК з підстволь-
ним гранатометом,
1-РГО,  1-РГН
Знищувати живу силу противника.
Стрілець
Ст
АК з підстволь-
ним гранатометом,
1-РГО,  !-РГН
Знищувати живу силу противника.

 

На відділення додатково видаються ручні та протитанкові  гранати.



Відділення на бронетранспортері.

БТР має на озброєнні машини: великокаліберний  кулемет 14,5 мм ( відстань ураження 2 км ), та спарений з ним  кулемет 7,62 мм.



      Посада
Умовна
позначка
     Озброєння
                      Завдання
Командир
К
АК,  1 -РГН,
        1 - РГО
Командує відділенням, віддає накази голосом або, перебуваючи у своему бронетранспортері  (БТР) сигналами та за допомогою рації .
Водій
В
АК,  1 -РГН,
         1 - РГО
Утримувати у технічно справному  стані  БТР, вміло водити ії за будь-яких обставин.
Снайпер
Сн
СГД,1 -РГН,
         1 - РГО
Знищувати  важливі  цілі противника,   (офіцерів, спостерігачів, гранатометників) 
Кулеметник
Км
РКК, 2 -РГ
Вражати групові цілі противника.
Кулеметник
Км
РКК, 2- РГ
Вражати групові цілі противника.
Гранатометник
Гм
РПГ, 2- РГ
Уражати броньовані цілі на відстані до 500 м.
Помічник
Гранатометника
ПГм
АК,  1 -РГН,
         1 -РГО
Переносити гранати, допомагати гранатометникові , прикривати його  від вогню противника.
Старший
Стрілець
ССт
АК з під ствольним гранатометом,
1-РГО,  !-РГН
Знищувати живу силу противника.
Стрілець
Ст
АК з під ствольним гранатометом,
1-РГО,  !-РГН
Знищувати живу силу противника.



На відділення додатково видаються ручні та протитанкові  гранати.






Таким чином підкреслюю, що БМП та БТР є зброя колективна,  призначена для транспортування відділення, захисту від осколків снарядів і куль, здатна захистити від зброї масового знищення, здійснити вогневу підтримку  відділення та подолати перешкоди. Крім того, БМП здатна знищувати броньовані цілі противника.

Мотострілкове відділення може діяти  у пішому порядку та на  бойових машинах.



2.2. Бойові можливості механізованого відділення.

Виконання бойових завдань мотострілецьким відділенням залежить від його дій  в  похідному та бойовому порядку.



Похідний порядок - це шикування відділення в колону по одному або по два.

Такий порядок шикування застосовується на марші, при розвитку наступу, переслідуванні  противника , проведенні маневру.

Похідний стрій повинен забезпечувати:

·              високу швидкість руху;

·              швидке розгортання  в бойовий порядок;

·              якомога меншу вразливість  від вогню противника;

·              підтримання  стабільного управління.

















































Бойовий порядок - це шикування  мотострілецького відділення для ведення бою.
Він має відповідати поставленому завданню і забезпечувати:
·              успішне ведення бою;

·              повне використання в бою всіх  вогневих засобів, бойових  можливостей  відділення, наслідків  вогневих дій  і вигідних умов місцевості;

·              здійснення маневру;

·              стійкість і активність в обороні;

·              якомога меншу вразливість від  вогню противника;

·              підтримання безперервної взаємодії.



Бойовий порядок відділення  в наступі складається з цепу і БМП ( БТР).

Бойовий порядок у наступі — ланцюг, де інтервал між солда­тами складає 6—8 м (або 8—12 кроків). Відділення веде наступ на фронті до 50 м: забезпечується достатня густина вогню і необхід­не розосередження для зменшення втрат від вогню противника. Та­кож забезпечується можливість командувати голосом і підтри­мувати взаємодію між солдатами у ланцюгу.

БМП ( БТР ) рухається за цепом на фланзі відділення, а іноді й усередині, підтримуючи наступ вогнем . Під час атаки  (атака - це поєднання стрімкого руху в бойовому порядку підрозділів і частин з вогнем найвищої щільності  з метою знищення противника  в найвирішальнійший  момент наступу)  цеп звичайно рухається за танками  на такий відстані, щоб не постраждати від розривів снарядів своєї артилерії і при цьому забезпечувати  надійну підтримку танків вогнем стрілецької зброї.

Знання кожним солдатом свого місця у похідному і бойовому порядку, вміння швидко і чітко перешиковуватися ( переходити з похідного порядку в бойовий  та навпаки)  забезпечують вирішальну перевагу над противником. 



Механізоване відділення в обо­роні займає позицію до 100 м фронту, маючи основні і запасні позиції для вогневих засобів. Вог­неву позицію БМП (БТР) облаштовують у центрі позиції відділення, на його фланзі, або позаду позиції на відстані до 50 м. Відділення по­винно постійно бути готовим до проведення маневру або переходу до наступу. Головне завдання кож­ного солдата — не допустити про­тивника на свої позиції, відсікання його піхоти від танків, а при про­риві на свій передній край — зни­щити його вогнем в упор, граната­ми і в рукопашному бою.



ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Яке озброєння має МВ?

2.     Які бойові можливості механізованого відділення?

3.     Як організаційна структура механізованого відділення ?





ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1.     Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2.     Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.     Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.











Захист Вітчизни 11 клас

Розділ  МГП





Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.



Тема 1. МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО ТА ЙОГО НОРМИ ПРО ЗАХИСТ ЖЕРТВ ВІЙНИ.



Урок №_____. (теоретичний)



Навчальні питання

1.           Завдання і принципи МГП.

2.           Основні документи МГП та механізми їх застосування.

3.             Відповідальність військовослужбовців за порушення норм МГП.



Мета:

Довести до учнів призначення, принципи і норми Міжнародного гуманітарного права (МГП) та сферу його застосування.

Роз’яснити суть Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них про захист жертв війни.

Виховувати в учнів повагу до людей, з урахуванням загальнолюдських цінностей та норм МГП, незважаючи на колір шкіри, віросповідання тощо.





Місце проведення: кабінет предмета «Захист Вітчизни»



Час: 45 хвилин.



Хід уроку



І. Організація класу до уроку ( 10 хв)

1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



ІІ. Вивчення нового матеріалу (30хв.)

2.1. Історія створення, завдання і принципи МГП.

Існуюче міжнародне право надає державам засоби і механізми для мирного розв’язання суперечностей, що виникають. Статут Організації Об’єднаних Націй забороняє не тільки війну, але й саму загрозу застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави.

Однак ООН не обмежує права вдаватися до насильства у разі, якщо держава здійснює своє право на самооборону (індивідуальну або колективну), якщо мова йде прот реалізацію права народів на самовизначення. І, нарешті, ООН має право вдатися до колективного застосування сили для відновлення миру.   

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

МГП – це сукупність міжнародних норм, що встановлені в результаті домовленостей або існують внаслідок тих чи інших звичаїв.

МГП не розглядає питання, чи має право держава вдаватися до застосування сили. Воно вступає в дію тоді, коли збройний конфлікт уже виник, незалежно від причин, які його спровокували, від того, чи є виправдання цій війні.

МГП часто називають «правом збройних конфліктів» або «правом війни». Ці терміни можна вважати синонімічними.

При цьому необхідно розрізнювати МГП і право прав людини. Обидві галузі права мають загальні етичні і філософські основи, вони взаємопов’язані і взаємодоповнюються. Проте в них є відмінності,які необхідно враховувати в сфері реального застосування і те, й інше право покликані захистити особистість, але захищають вони її за різних обставин і різними способами.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, конвенції і пакти про права людини та норми звичайного життя, що належать до них, призначені в основному для того, щоб не допустити свавілля з боку держави передусім щодо власних громадян, Однак за надзвичайних обставин ці документи допускають відступи від деяких своїх положень. На відміну від них, норми і механізми МГП застосовуються тільки під час збройних конфліктів, мають на меті захистити їх жертви і розповсюджують свою дію на всі залучені в конфлікт сторони. Якщо під час збройного конфлікту деякі права людини, що діють у мирний час можуть бути обмежені, то гуманітарне право не допускає відступів від своїх положень ніколи і ні за яких обставин збройного конфлікту, бо саме для них і призначено. 



2.2. Основні документи МГП та механізми їх застосування.

Чотири багатосторонні міжнародні угоди, укладенні у Женеві встановлюють гуманітарні правила ведення війни, висунуті у 1864 році Червоним Хрестом.

Перша Женевська конвенція (1864 року) стосується поранених і хворих бійців на полі бою.

Друга Женевська конвенція (1906 року) розширює утримання першої у зв'язку з Гаагськими конвенціями 1899 року: вона стосується поводження збройних сил не тільки на полі бою, але і на морі.

Третя Женевська конвенція (1929 року) ввела нове положення, установив, що його умови ставляться не тільки до громадян країн, що ратифікували конвенцію, але до всіх людей незалежно від їхнього громадянства (не тільки до військових, але і до цивільного населення).

Четверта Конвенція (1949 року) по захисту цивільного населення і військових осіб під час війни була створена для того, щоб установити жорсткі стандарти захисту цивільного населення в місцях військових дій і на окупованих територіях, а також щоб після трагічного досвіду Другої Світової Війни заборонити військові злочини.

У 1977 році були прийняті два додаткових протоколи до Конвенції 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів і захисту жертв внутрішніх конфліктів.



І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях — зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.

ІІ Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з поранених та хворих під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях.

ІІІ Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила, яким повинні слідувати воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.

ІV Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.



За основу Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини потрібно поважати, надавати захист, від наслідків війни, а також усім хто потребує надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та коли військові зобов’язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти, а також вести свої воєнні дії відповідно до загально визначених правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські та додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

Перша та Друга Женевські Конвенції забезпечують захист полонених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати, поводитись з ними гуманно та надавати їм максимально можливих та у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан. У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власне поранення. Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спалено без належного попереднього пізнавання та користування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, повинно ставитися з повагою до поранених , хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, якщо вони належать до ворожої сторони , а також не повинно допускати актів насильництва до них цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони неповинні зазнавати ні поранення, ні переслідування. Навпаки, цим особам належить визнавати підтримку в їхніх діях.

Окрім питань захисту хворих та поранених , Перша і Друга Женевські Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного персоналу, обладнання та споруд.

Персонал, згідно з Конвенцією, користується розпізнавальною емблемою Червоного Христа або Червоного півмісяця на білому фоні і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих. Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не вважатимуться військовополоненими і будуть користуватися значними пільгами для виконання своїх обов’язків. На окупованій території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізованими тільки в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять лікування.

Третя Женевська Конвенція визначає статус комбатанта та військополонених. Згідно з Конвенцією, особи, які входять до складу збройних сил що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу іншої сторони, стає військовополоненим.

На початку полону військовополонені повинні отримати можливість сповістити свої сім’ї та центральне агентство розшуку МКЧХ. Військовополонені, що визнані важко хворими та тяжко пораненими, підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені.

І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: “Текст Конвенції буде вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про їх права та обов’язки”.

Четверта Женевська Конвенція наголошує на певних елементарних нормах захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає. Особливу увагу Четверта Конвенція приділяє цивільним особам (що знаходяться під владою ворога), які поділяють на дві категорії:

цивільні особи, які знаходяться у країні ворога;

населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18р., а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яку окупувала, зобов’язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об’єктивних обставин або ж їх просто затримали – ставлення до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об’єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів і зокрема Першого – міжнародні воєнні конфлікти. На деяких положеннях цього протоколу необхідно зупинитися.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції 1977 року.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.



До січня 1998 року Женевські конвенції були ратифіковані 188 державами зі 191. Учасниками Додаткового Протоколу І стали 153 держави, а Додаткового Протоколу ІІ – 145 держав. Той факт, що ці документи стали договорами, котрі налічують більшу кількість учасників, ніж ООН, свідчить про універсальний характер цих міжнародно-правових актів.



Серед інших договорів в галузі МГП, багато з яких мають звичайний характер, окремі документи заслуговують на особливу увагу. Це:

1925 рік. Протокол про заборону застосування під час війни отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів.

1954 рік. Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту.

1972 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної), токсичної зброї та про їх знищення.

1976 рік. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище.

1980 рік. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження, або такими, що мають невиборчу дію. У цю конвенцію входять:

Протокол І про осколки, що не виявляються.

Протокол ІІ про заборону або обмеження застосування мін, мівн-пасток ьта інших пристроїв.

Протокол ІІІ про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї.

1993 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброїта про її знищення.

1995 рік. Протокол (Протокол ІV, новий, до Конвенції 1980 року), що стосується засліплюючої зброї.

1997 рік. Конвенція про заборону застосування, накопичення, виробництва і передачу протипіхотних мін та про їх знищення.

1999 рік. Протокол ІІ до Конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту міжнародного характеру.




2.3. Відповідальність військовослужбовців за порушення норм МГП.

Розглянувши систему чинного законодавства України та міжнародно-правових актів щодо законів та звичаїв ведення війни, можна навести  наступну класифікацію злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку:

1.           злочини проти миру (статті 436, 437 КК України);

2.           злочини проти безпеки людства (статті 439, 440, 441, 442 КК України);

3.           злочини проти міжнародного правопорядку (статті 438, 443, 444, 445, 446, 447 КК України).



В Кримінальному кодексі знаходиться блок, підпорядковуючий військові злочини, які можуть бути вчинені в районі військових дій. В цю групу військових злочинів входять:

1.           умисне вбивство, катування, нелюдське поводження;

2.           умисне спричинення тяжких страждань або скоєння серйозного фізичного каліцтва, спричинення шкоди здоров’ю;

3.           нелюдське і принижуюче поводження, що супроводжується образою людської гідності;

4.           взяття заложників;

5.           незаконне позбавлення волі;

6.           депортація чи незаконне переміщення частини або всього населення окупованої території в межах цієї території чи за її межі;

7.           переміщення державою, що окуповує, частини свого цивільного населення на окуповану нею територію;

8.           позбавлення права на неупереджене і нормальне судочинство;

9.           невиправдана затримка з репатріацією військовополонених або цивільних осіб;

10.      присилування до служби у збройних силах супротивника.

Це тяжкі злочини і майже всі передбачають (при наявності тяжких обставин) смертну кару або великі терміни позбавлення волі.



Ст. 438 КК України, відповідно до міжнародних норм, передбачає кримінальну відповідальність за порушення законів та звичаїв війни.

Регламентація у КК України однакового підходу до такого роду порушень повною мірою відповідатиме міжнародним нормам, які не розмежовують відповідальності за ці дії, залежно від того, хто є суб’єктом (військовослужбовець чи цивільна особа) або якого характеру є збройний конфлікт (міжнародного чи неміжнародного).

За статтями 433 та 434 КК України злочини кваліфікуються у тих випадках, коли вони вчинені спеціальним суб’єктом (військовослужбовцем) та в умовах збройного конфлікту неміжнародного характеру. В усіх інших випадках ці злочини мають кваліфікуватися за статтею 438 КК України.

Зазначення у диспозиції ст. 438 КК України термінів “військовополонений” та “цивільне населення”, є вкрай недосконалим. Міжнародні конвенції називають більш широке коло осіб, які під час збройних конфліктів підпадають під захист міжнародного гуманітарного права, проте категоріями “військовополонений” або “цивільне населення” охопити їх проблематично. На підставі практики міжнародного гуманітарного права слід застосовувати таке визначення, як “особи, які перебувають під заступництвом під час збройного конфлікту”.

Згідно з міжнародно-правовими актами до осіб, які перебувають під заступництвом під час збройного конфлікту, можна віднести: військовополонених та осіб, статус яких прирівняний до статусу військовополонених; жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру; осіб, свобода яких обмежена; інших осіб, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у воєнних діях.

Спеціальним суб’єктом віддання наказу про вчинення, зазначених у ст. 438 КК України, дій є військовий начальник під час збройного конфлікту міжнародного характеру або керівник організованого руху опору, що належать до сторони, яка перебуває у стані війни чи іншому збройному конфлікті, як міжнародного так і неміжнародного характеру.

Стаття 438 КК України гласить:

“1. Грубе порушення міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України щодо осіб, які перебувають під заступництвом під час війни чи іншого збройного конфлікту, знищення національних цінностей або заволодіння ними, що не викликане військовою необхідністю, застосування засобів та методів ведення війни заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій -

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

2. Недбалість військового начальника або керівника організованого руху опору, яка спричинила порушення підлеглими законів та звичаїв ведення війни чи інших збройних конфліктів -

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років”.



ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Які  основні документи МГП?

2.     Які завдання МГП?

3.     Яку відповідальність несуть військовослужбовців за порушення норм МГП?



ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1.     Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2.     Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.     Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.



                                                                 















Захист Вітчизни 11 клас

Розділ  МГП





Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. «Особливості ведення воєнних дій з урахуванням норм МГП».

Урок №_____. (теоретичний)

Навчальні питання

1.            Поняття збройних сил держави та правовий статус учасників бойових дій і миротворчих операцій.

2.           Заборонені методи ведення воєнних дій.

3.           Врахування норм МГП під час організації бою.

Мета:

Довести до учнів призначення, принципи і норми Міжнародного гуманітарного права (МГП) та сферу його застосування.

Роз’яснити суть Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них про захист жертв війни.

Виховувати в учнів повагу до людей, з урахуванням загальнолюдських цінностей та норм МГП, не зважаючи на колір шкіри, віросповідання тощо.



Місце проведення: кабінет предмета «Захист Вітчизни»



Час: 45 хвилин.



  Хід уроку



І. Організація класу до уроку ( 10 хв)

1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



ІІ. Вивчення нового матеріалу (30хв.)

2.1. Поняття збройних сил держави та правовий статус учасників бойових дій і миротворчих операцій.

Людська історія складає собою низку війн та конфліктів. Статистика Міжнародного Комітету Червоного Хреста свідчить, що за останні 5.000 років на Землі було близько 14.000 війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в першій половині XX століття, які забрали життя мільйонів людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статуті Організацій Об'єднаних Націй.

Але положення речей від цього суттєво не змінилось. Після ейфорії та рожевих надій, що були викликані підписанням Статуту Організації Об'єднаних Націй, прийшов період переоцінки реального стану речей і вжиття заходів по регулюванню міждержавних відносин. Цифри говорять самі за себе: з часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150 війн та локальних збройних конфліктів, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полум'я 22 війн, 85% їх жертв склало цивільне населення.

Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали більш частими та довготривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації, завдаючи значної шкоди цивільним об'єктам та страждань цивільному населенню.

Враховуючи досвід реальних війн, світове співробітництво прийшло до необхідності обмеження насилля воюючих сторін, шляхом узгодженої розробки і укладення договорів, які регулюють відносини між державами в період збройних конфліктів. Так виникла система міжнародного гуманітарного права, або права війни. Саме життя підтвердило правильність вислову великого мислителя Г. Гроція про те, що для війни, як і для мирного часу, існують свої закони. Зменшити страждання, пом'якшити жорстокість, які не викликані воєнною необхідністю, захистити права людини під час війни, зупинити намагання воюючих сторін будь-якими засобами досягти перемоги над супротивником - ось головна мета міжнародного гуманітарного права.

"Основне завдання міжнародного права, - відмічав Ш. Монтеск'є,- звичайно полягає в тому, що народи повинні в мирний час робити по можливості більше добра, а під час війни по можливості менше зла" .

Отже, міжнародне гуманітарне право (іноді воно має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичайному праві, так і у відповідних міжнародних договорах (конвенціях). До таких джерел відносяться: чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни, а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (Перша Конвенція); про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, з складу збройних сил на морі (Друга Конвенція); про поводження з військовополоненими (Третя Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток в двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту жертв не міжнародних збройних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція про заборону або обмеження зброї 1980 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р., про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 року щодо заборони протипіхотних мін, інші відповідні між-народні договори. До джерел міжнародного гуманітарного права слід віднести і рішення Римської дипломатичної конференції 1998 року, на якій було прийнято і відкрито для підпису державами Статут міжнародного кримінального суду.

Предметом регулювання права ведення війни є специфічні суспільні відносини, що складаються між його суб'єктами в ході збройних конфліктів.
Міжнародний збройний конфлікт є озброєним зіткненням між державами або між національно-визвольним рухом і метрополією, тобто між повсталою (воюючою) стороною і військами відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це озброєне зіткнення антиурядових організованих загонів із збройними силами уряду, те, що відбувається на території якої-небудь однієї держави.

На практиці нерідко спостерігається так звана інтернаціоналізація конфліктів не міжнародного характеру. В даній статті терміни "війна" та "збройний конфлікт" будуть використовуватися довільно, в якості синонімів, для того, щоб уникнути непотрібних повторів. Деякі юристи вважають, що поняття "війна" і "збройний конфлікт" ідентичні в міжнародно-правовому вимірі, рівноцінні за юридичною силою. Різниця між термінами "війна" і "збройний конфлікт" все ж таки існує, хоч вона і досить умовна. Визначення "збройний конфлікт" вміщує в себе будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві чи більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Будь-яка війна - це перш за все збройний конфлікт, але не всякий збройний конфлікт можна назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах воєнного протиборства. Війна наділена низкою специфічних ознак, які не властиві збройному конфлікту. З юридичної точки зору для війни характерна така ознака, як її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 року. Однак, в більшості випадків держави розв'язують війну, формально не об'являючи її. Все це призвело до широкого використання терміну "збройний конфлікт".

Згідно з міжнародними правовими актами, термін "війна", використовується при збройному зіткненні між суверенними державами; а у випадку боротьби нації чи народу за свою незалежність використовується термін "збройний конфлікт". В загальному відмежування поняття "війна" від поняття "збройний конфлікт" має відносне значення. На практиці різниця між ними носить скоріше формальний характер, і в даній роботі вказані терміни використовуються як рівноцінні.

Як показує досвід, існує сильний контраст між чудово розробленими положеннями гуманітарного права та їх порушеннями, що повторюються під час конфліктів у всьому світі. Таке становище неприпустиме, оскільки воно веде до вчинення воєнних злочинів , і як наслідок, до розладу збройних сил, та поразки у війні. Різня, вчинена військовослужбовцями роти "Чарлі" у в'єтнамському селі Мі Лай (Сонгмі), коли американські солдати методично зганяли в одне місце, а потім вбили близько 500 беззахисних чоловіків, жінок і дітей стала одним із масових порушень норм міжнародного гуманітарного права після другої світової війни.

Але наслідки війни у В'єтнамі, в тому числі дотримання норм міжнародного гуманітарного права, були враховані воєнно-політичним керівництвом США. Програма про запровадження і дотриманню МГП стала однією із найважливіших складових по реформуванню американських збройних сил, невід'ємною складовою політики США у всіх збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру. Сьогодні у США досягнуто один із самих високих рівнів правової насиченості підготовки і ведення бойових дій.

Немає необхідності говорити про те, що норми міжнародного гуманітарного права (далі МГП), якими б досконалими і конкретними вони не були, не дадуть реальних результатів, якщо їх не знає особовий склад Збройних Сил, або якщо вони й відомі особовому складу, але неправильно застосовуються. Цю проблему можливо вирішити організувавши правове навчання особового складу, командирів нормам МГП і надаючи їм юридичні консультації відповідними фахівцями-юридичними радниками.
Необхідність у підготовці військовослужбовців в галузі міжнародного гуманітарного права виникла давно. Так, в статті 1 Гаазької конвенції 4 від 18 жовтня 1907 року "Про закони і звичаї сухопутної війни" говориться: "Держави, які домовляються, дадуть своїм сухопутним військам, у відповідності із доданими до даної Конвенції Положеннями знання про закони і звичаї сухопутної війни.". Але через незадовільні результати, отримані при примусовому застосуванні даних норм МГП, практично ті ж положення було включено до чотирьох Женевських Конвенцій (стаття 47 Конвенції 1, стаття 48 Конвенції 2, стаття 127 Конвенції 3, стаття 144 Конвенції 4) в яких сторони зобов'язалися "розповсюджувати якомога ширше текст Конвенції в своїх країнах, і включати її вивчення в навчальні програми військової, та по можливості, цивільної освіти".

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час.

До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1.           Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

2.           Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а
також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.
Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

3.           Зазначеними конвенціями особам, які протегуюються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4.           Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.

5.           У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч представників сторін. За вимогою однієї зі сторін повинно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про порядок виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирішить процедурне питання.
Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6.           Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій.

7.           Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8.           Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.

9.           На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним.

Хто ж приймає участь у військових конфліктах, відповідно норм МГП?

Додатковий протокол до Женевських Конвенцій визначає: Збройні сили кожної зі сторін збройного конфлікту складаються з усіх організованих частин збройних сил, груп та підрозділів, що знаходяться під командуванням особи, відповідальною перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть за умови, що ця сторона представлена владою, не признаною протилежною стороною.

Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитись під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих, а також підкорятися внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримання норм міжнародного права, яке застосовується під час збройних конфліктів. Варто згадати про ще одне дуже важливе положення: військовополонені знаходяться під владою ворога, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон. Щодо поведінки з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелику винагороду в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров’ю або до принизливих робіт.

Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотропної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мартенса, що містить сформульований              Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй них конфліктів і слугує фундаментом для вироблення нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керуватися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових настанов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів торкається питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і закінчення війни.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

· гуманізація збройних конфліктів;

· обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

· міжнародно-правовий захист жертв війни;

· охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;

· захист інтересів нейтральних держав;

· сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини;

· заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни — знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін.



2.2. Заборонені методи ведення воєнних дій .

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть щодо ворога.

Учасники Женевських конвенцій зобов'язані дотримуватися їхніх положення, якщо супротивна сторона, не бере участь у Женевських конвенціях у своїх діях також буде їх дотримуватися. Положення Женевських конвенцій обов'язкові і для нейтральних країн.

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.
Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.
Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.
Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:

·              вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

·              кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

·              отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

·              задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

·              біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

·              засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

·              будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.
Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару.

Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають не вибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обґрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають не вибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.
Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанційно встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухопутними військами не ведуться або не вважаються неминучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або знаходиться під її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попереджуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попередження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для поміщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються з міжнародно  визнаними захисними сигналами; хворими, пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устаткуванням або транспортом; дитячими іграшками; продуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки.
Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.
Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

·              зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;

·              вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

·              повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;

·              незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;

·              примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави;

·              геноцид під час війни;

·              убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача, барабанщика);

·              атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу;

·              винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності;

·              бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

·              знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

·              деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.
Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.



2.3. Врахування норм МГП під час організації бою.

На дипломатичній конференції 1974-1977 рр. було прийнято рішення про запровадження посади юридичного радника і заявлено про те, що він повинен працювати при воєнному командуванні. І його завданням є надання юридичної допомоги командиру з права війни. Це положення знайшло своє відображення в Додатковому протоколі 1 від 10 липня 1977 р. до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Дане положення стало значним кроком вперед і встановило обов'язок призначати на відповідних командних рівнях юридичних радників, відповідальних за попередження і недопущення порушень міжнародного гуманітарного права.

Автори статті 82 Протоколу 1 передбачили наявність юридичних радників у відповідних органах військового управління. Юридичні радники, як відповідні фахівці в складі військової частини, повинні надавати рекомендації, брати участь в процесі прийняття рішень, які стосуються проведення воєнних операцій, а також консультувати військовослужбовців з питань вивчення та розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право у частинах.

Стаття 82 Протоколу 1 "Юридичний радник у Збройних Силах" передбачає що, сторони договору "в будь-який час сторони, що перебувають в конфлікті, в період збройного конфлікту забезпечують наявність юридичних радників, які могли б, коли це необхідно, давати військовим командирам на відповідному рівні консультації про застосування Конвенції і даного Протоколу…" .

Сторони, які ратифікували Додатковий протокол №1, таким чином взяли на себе обов'язок призначати юридичних радників при військових командирах, з тим, щоб вони консультували командирів з питань, пов'язаних з Женевськими конвенціями і Додатковим протоколом 1.

Відповідно до конвенції вибір методів і засобів виконання цього зобов'язання залишено на вирішення сторін договору і сторін у збройному конфлікті. Стаття 82 Додаткового протоколу 1 не визначає рівень органів військового командування і управління, в якому повинні бути призначені юридичні радники. Якщо виходити із доповідей, наданих країнами що ратифікували Додатковий протокол 1, то жодна країна, за виключенням Швейцарії, не призначала юридичного радника при штабах нижче рівня дивізії.

Наприклад, в Федеративній Республіці Німеччині діє повномасштабна система юридичних радників, яка була створена в 1956 р. - таким чином ФРН виконала свої зобов'язання по статті 82 Додаткового протоколу 1 ще до того, як Протокол було прийнято.

В ФРН юридичні радники були призначені до всіх воєнних штабів і установ від дивізії і вище, а з 1970 року - до начальників штабів родів військ і заступника начальника штабу Федеральних Збройних Сил. В даний час 108 юридичних радників працюють у 51 військовому штабі та установі. Подібна система прийнята і в Нідерландах, де призначено 30 юридичних радників. В доповіді, поданій Італією, відмічається, що потреба в юридичних радниках може існувати і на більш низьких рівнях командування і управління, наприклад в штабах бригад та нижчого рівня, якщо відсутня можливість контакту з командуванням дивізії.

В Швейцарії на даний час юридичні радники уже працюють на бригадному рівні.
Ратифікувавши Додаткові протоколи 1977 р. до Женевських конвенцій 1949р., Україна взяла на себе зобов'язання розповсюджувати знання про норми МГП серед військовослужбовців, а також серед цивільного населення.

У відповідності до статті 82 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року (Протокол 1), який ратифікований Україною 25 січня 1990 року, в Збройних Силах України введено штатні посади юридичних радників. Статтею 99 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року, виконання обов'язків юридичного радника покладено на юрисконсульта військової частини та офіцерів юридичної служби всіх рівнів. Це офіцери, які мають вищу юридичну та військову освіту, постійно проходять службу у Збройних Силах в якості юрисконсультів або офіцерів юридичних служб відповідних органів військового управління.

В мирний час юридичні радники зобов'язані брати участь у навчанні нормам МГП, які застосовуються в період збройних конфліктів, а саме:

навчання у вищих військових навчальних закладах;

навчання особового складу штабів;

навчання офіцерів підрозділів нижчого рівня;

навчання солдат та офіцерів, особливо в умовах оперативно-бойових завдань.

У воєнний час завдання юридичних радників носить превентивний характер. Вони пов'язані із застосуванням і дотриманням норм міжнародного гуманітарного права (далі МГП). Виходячи з цього, юридичні радники повинні давати висновки на відповідність нормам МГП запланованих та здійснюваних операцій.

В мирний час на юридичного радника у Збройних Силах України можуть бути покладені наступні обов'язки:

1. Юридичний радник (він же юрисконсульт) координує роботу з вивчення норм і приписів міжнародного гуманітарного права (права збройних конфліктів, права війни) у органі військового управління, об'єднанні, з'єднанні, військовій частині, військовому навчальному закладі, установі, організації Збройних Сил, надаючи при цьому необхідну методичну допомогу.

2. Вивчення МГП здійснюється шляхом включення його тематики до програм бойової підготовки військ, гуманітарної та професійної підготовки військовослужбовців і працівників (не військовослужбовців) в обсязі тих питань, що визначені в наказі начальника Генерального штабу Збройних Сил України "Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права" від                  11 березня 1997 року № 30 та інших наказах начальника Генерального штабу Збройних Сил України і Міністра оборони України.

3. У вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів вивчення МГП здійснюється в межах навчальної дисципліни "Основи законодавства України", викладання якої проводиться викладачами-юристами, а де їх немає - юрисконсультами.

4. В кожній військовій частині, де проходять військову службу військовослужбовці строкової служби, юридичний радник систематично (не менше 2 разів на рік) перед початком навчального періоду проводить навчання з командирами взводів і рот по вивченню МГП з тим, щоб у подальшому вони самі проводили відповідні заняття зі своїми підлеглими.

5. Під час проведення командно-штабних навчань юридичний радник бере в них участь, безпосередньо виконуючи свої функції, а також з допомогою навчальних вправ оцінює, яким чином особовий склад засвоїв положення МГП.

6. В разі необхідності юридичний радник доповідає командуванню про незадовільне засвоєння норм МГП особовим складом з метою ліквідувати причини, які до цього призвели.

7.Надавати інформацію та консультації окремим військовослужбовцям у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків, пов'язаних із застосуванням норм і приписів МГП.

Під час збройних конфліктів юридичний радник зобов'язаний:

1. Візувати службові документи перед прийняттям відповідним командуванням рішення про ведення воєнних операцій (бойових дій) з точки зору відповідності їх нормам і приписам МГП. При цьому він надає необхідну допомогу командуванню у вирішенні складних питань і вибору способу дій, які були б одночасно і законними, і ефективними.

2. Надавати допомогу командуванню у вирішенні правових питань, що виникають, та усуненні перешкод, що можуть виникнути при реалізації воєнних операцій (бойових дій). У випадку необхідності бере в них безпосередню участь.

3. Знайомитися з планами майбутніх воєнних операцій (бойових дій) з метою відповідності їх нормам і вимогам МГП.

У випадку невідповідності дій командування положенням МГП юридичний радник нагадує йому відповідні вимоги МГП і, зокрема, статті 87 (обов'язки командирів) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1).

Коли порушення МГП не усувається, юридичний радник зобов'язаний доповісти про це, як в усній, так і в письмовій формі вищому командуванню.

4. Юридичні радники із числа офіцерів Правового управління, юридичних служб головних командувань видів Збройних Сил, оперативних командувань беруть участь в оперативному плануванні, візуючи службові документи на відповідність їх нормам і приписам МГП.

5. На юридичного радника на початковій стадії покладається фіксація і проведення розслідувань порушень МГП, скоєних як своїми військовослужбовцями, так і учасниками супротивної сторони.

Але у будь-якому випадку командир, якому надане право приймати рішення, несе відповідальність за здійснену військову акцію, а висновок (порада) юридичного радника є однією із багатьох складових процесу прийняття остаточного рішення командиром, яке повинно враховувати необхідність дотримання і виконання норм МГП і права збройних конфліктів. Юридичний радник несе відповідальність тільки за власні помилки, які мали місце в ході виконання своїх обов'язків. Командир же буде нести відповідальність як за порушення норм МГП допущені ним особисто, так і за порушення, допущені його підлеглими, які він міг припинити, але не припинив.

Стаття 87 Додаткового протоколу 1 передбачає, що командири повинні забезпечувати дотримання норм МГП, запобігати порушенням і повідомляти про них компетентні органи, а також в необхідних випадках порушувати дисциплінарне або кримінальне провадження відносно тих осіб, які допустили порушення норм МГП.

На сьогодні проникнення права у воєнне мистецтво - це об'єктивна закономірність. Командири при здійсненні військових операцій зобов'язані враховувати та виконувати вимоги міжнародного гуманітарного права щодо захисту жертв збройних конфліктів та обмеження засобів і методів введення бойових дій. Таким чином, право безпосередньо впливає на здійснення та виконання військових операцій у збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного права.



ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Який правовий статус учасників бойових дій і миротворчих операцій ?

2.     Які є норми МГП під час організації бою?

3.     Які заборонені методи ведення воєнних дій?

ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1.     Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2.     Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.     Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.







































Захист Вітчизни

11 клас

Розділ  МГП



Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ.

Урок №_____. (теоретичний)

Навчальні питання

1.            Кодекс поведінки учасника бойових дій.

2.           Обмеження під час війни.

3.           Правила поведінки з пораненими на полі бою супротивником.

4.           Правила поведінки з цивільним населенням під час бойових дій.

Мета:

Довести до учнів призначення, принципи і норми Міжнародного гуманітарного права (МГП) та сферу його застосування.

Роз’яснити суть Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них про захист жертв війни.

Виховувати в учнів повагу до людей з урахуванням загальнолюдських цінностей та норм МГП, не зважаючи на колір шкіри, віросповідання тощо.



Місце проведення: кабінет предмета «Захист Вітчизни»



Час: 45 хвилин.



Хід уроку



І. Організація класу до уроку ( 10 хв)

1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



ІІ. Вивчення нового матеріалу (30хв.)

2.1. Кодекс поведінки учасника бойових дій .

Вимоги міжнародного гуманітарного права щодо правового статусу учасників бойових дій та миротворчих операцій.

Глибоке знання військовослужбовцями норм права війни сприяє не тільки гуманізації збройних конфліктів, але й їх запобіганню, стабілізації мирних взаємовідносин між державами.

Право війни – це спроба держави установити певний мінімум  норм і правил поведінки сторін, які втягнуто у збройний конфлікт. Такі норми поведінки викладені у міжнародних угодах і визначаються практично всіма членами міжнародного співтовариства держав.

Право війни – не виплід пустих марень освічених гуманістів, що вирішили олюднити війну. Ні, воно народилося на теренах бойовищ, створене і оформлене в горнилі війни. По суті, закони війни – ровесники воєн, а війни старі, як світ. Право війни має довгу історію, хоча у своєму теперішньому вигляді існує відносно недавно. Навіть у віддалені часи воєначальники іноді наказували військам зберігати життя бранцям та пораненим супротивника і ставитись до них добре, не чинити шкоди мирному населенню та його майну. Часто після завершення воєнних дій воюючі сторони домовлялися про обмін військовополоненими. З часом на такій основі сформувався звід загальновживаних правил ведення воєн.

Договірне оформлення правил ведення війни започатковано в 60-х роках дев’ятнадцятого століття, коли відбулися дві міжнародні конференції, на яких розглянули два конкретних питання і уклали дві угоди щодо права війни: у 1864 році в Женеві – про долю поранених на полі бою і в 1868 році в Санкт-Петербурзі  – про заборону застосування розривних снарядів вагою менше як 400 грамів. Ці дві міжнародні конференції започаткували кодифікацію права війни на сучасному етапі. Услід за ними відбулися дві мирні конференції в Гаазі – у 1899 і 1907 роках, головною метою яких було досягнення угод про методи і засоби ведення воєн. Саме з того часу ми говоримо про Женевське та Гаазьке право.

Гаазьке право трактує методи воєнних операцій, а Женевське – захист жертв війни. Відтоді право війни постійно вдосконалювалося заради забезпечення кращого захисту жертв і змін у відповідності з реаліями нових конфліктів та воєн.
Зримим результатом усіх цих зусиль стали чотири Женевські конвенції 1949 року щодо захисту поранених, хворих і осіб, що постраждали від корабельних катастроф, військовополонених і цивільного населення, та два Додаткових протоколи до них 1977 року. Особливо важливі для воєначальників норми, які регулюють засоби і методи ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях та у вищевказаних Протоколах, оскільки вони вводять систему обмежень, яка дозволяє уникнути надмірних страждань та руйнувань.

Після кошмару другої світової війни міжнародне співтовариство у 1945 році в Статуті Організації Об’єднаних Націй по суті поставило війну поза законом і оголосило протиправним використання державами воєнних засобів, що є можливим лише для самооборони або ж для організації колективної безпеки за уповноваженням Ради Безпеки ООН. Члени ООН у своїх міжнародних відносинах повинні утримуватись від погроз або застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності держав або ж інших заходів, несумісних із завданнями Організації Об’єднаних Націй (ст.2(4) Статуту ООН). І все ж реальність, на жаль, продовжує залишатися такою, що війни й конфлікти все ще відбуваються, і закони, які спрямовані на обмеження насильства і полегшення страждань, важливі, як ніколи.

Роль Збройних Сил змінилася. Фактично їх основна функція зводиться до відвернення воєн засобами переконання. У випадку ж виникнення війни їх завдання – утримувати конфлікт у певних рамках, щоб не допустити його ескалації. Збройний конфлікт за своєю суттю не може бути гуманним. У кращому випадку збройний конфлікт може провадитися раціонально, тобто фахово, із дотриманням оперативних принципів, що не виходять за рамки права війни. Повага до права війни і його норм не тільки диктується здоровим глуздом, але й є найважливішим інструментом, що дозволяє воєначальнику уникнути хаосу.

Право війни не вимагає від воєначальника дотримання норм, які він не може поважати. Воно вимагає виконати завдання шляхом співставлення воєнних і гуманітарних факторів, які є визначальними у момент прийняття рішення. Вимоги, що диктуються воєнною необхідністю, слід виконувати, не виходячи за рамки принципу достатності з точки зору досягнення мети операції, що планується. Воєнна необхідність, з одного боку, і міркування гуманітарного характеру щодо жертв воєнних дій – з іншого – це іноді різноспрямовані вектори, що стримують один одного.

З одного боку, ставиться вимога перемогти і, як наслідок, виникає прагнення використати будь-які засоби для досягнення перемоги, з іншого, і це обнадіює, є усвідомлення, що людське життя цінне, що катувати негуманно, що війна – це ненормальний стан і ведеться вона не задля зруйнування цивілізації, а для досягнення кращого миру.

Скептики вважають, що війна за своєю природою перебуває за межами права, що початок війни – це кінець права. Але незважаючи на це існує переконливий доказ на користь дотримання гуманітарних норм, а саме – страх відплати. Більше того, знаючи, що відлуння озлоблення, викликане нелюдським ставленням, довго звучить після закінчення воєнних дій, у власних інтересах воюючих сторін – діяти стримано. Милосердя іноді діє настільки ж в інтересах переможця, як і переможеного.

Потреба в поширенні знань про право війни з’явилася одночасно з виникненням самого права. Щоб поважати закон, його потрібно знати. Історія війни відає чимало жорстокостей: різанину, катування, ґвалтування, грабіжництво, страти без суду і слідства... Через це потреба обмежити і покласти край варварству існувала завжди. Руйнівна могутність технічно вдосконаленої зброї (наприклад, отруйних газів, біологічної та бактеріологічної зброї, мін-пасток та інших видів) роблять цю необхідність ще загальнішою.

Для досягнення кращих результатів поширення знань має провадитись за мирного часу. Якщо ж збройний конфлікт розпочався, то запізно поширювати знання про право війни, оскільки влади, яких це торкається, переймаються тепер іншими першочергового значення, які повністю виключають будь-які аргументи на користь гуманних дій.

Якщо держава ратифікувала Женевські конвенції і Додаткові протоколи до них, то це ще не все. Окрім офіційних зобов’язань розповсюджувати тексти цих документів, потрібна щира політична воля застосувати їх насправді, їх зміст та інструкції про їхнє застосування мають бути відомі особам, які відповідають за їх виконання, для того щоб вони змогли в потрібний момент вжити відповідних заходів. Тож поширення знань є обов’язковим. Необізнаність із міжнародним гуманітарним правом вимірюється життям людей.

Держави, що стають учасниками Женевських конвенцій, зобов’язуються поширювати знання про них, тобто прагнути до того, щоб тексти цих конвенцій були якнайширше відомі як за мирного, так і за воєнного часу. З цього виходить, що дії всіх, хто дотримується порядку і дисципліни та поводиться відповідно до положень даного навчального посібника, перебуватимуть завжди у відповідності з нормами і принципами права війни.

Кодекс поведінки учасника бойових дій.

Цивілізовані країни світу вже давно досягли згоди дотримуватись вимог міжнародного права, і в першу чергу тому, що це відповідає їх власним інтересам.
Україна, ставши повноправною учасницею цих Конвенцій, взяла на себе обов’язки виконувати, так і розповсюджувати норми права війни, міжнародного гуманітарного права.

Безпосередньо для військовослужбовців, які приймають участь у військових конфліктах чи бойових діях, міжнародне гуманітарне право отримало назву: “Кодекс поведінки учасників бойових дій”.

Військовослужбовець є захисником народу і держави і повинен знати і поважати право війни. Наша держава разом з 164 країнами світу взяла на себе зобов’язання, а саме:

1.           однаковий догляд за пораненими як зі свого боку, так і боку противника;

2.           повага фізичної недоторканості, честі, гідності, сімейних прав, моральних устоїв і релігійних переконань особи;

3.           заборона тортур і жорстокого поводження, страти без суду і безпощадного знищення, депортації, взяття заложників, мародерства, грабувань і знищення цивільних об’єктів;

4.           право делегатів Міжнародного комітету Червоного Хреста відвідувати осіб, які знаходяться у полоні чи в ув’язненні, і мати з ними розмову без свідків.

Відповідно до Гаазької та Женевських конвенцій громадяни держав-супротивників розподіляються на “комбатантів”, цивільних осіб. Термін “комбатант” означає будь-яку особу, що входить до складу збройних сил, окрім осіб із складу медичного і духовного персоналу. Цивільною особою є будь-яка особа, що не належить до збройних сил і не бере участі в повстанських масових виступах. Цивільне населення складається з усіх осіб, які є цивільними особами. Присутність серед цивільного населення окремих осіб, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення цивільного статусу. Журналісти, які перебувають в небезпечних фахових відрядженнях у районах збройних конфліктів, вважаються цивільними особами.



Право війни надає захист певним категоріям осіб. До числа вище зазначених осіб входять:

1.           військово-медичний персонал - це персонал, призначений винятково для медичної діяльності, управління медичними закладами і для медичних перевезень.

2.           військовий духовний персонал - до духовного персоналу відносяться особи, як військові, так і цивільні, які виконують винятково духовні функції.



Відповідно до цього визначено правила для військовослужбовця, які полягають:

1.           Бути дисциплінованим, пам’ятати, що порушення права війни дискредитує державу, армію, військовослужбовців і зміцнює противника.

2.           Вести бойові дії дозволяється тільки проти комбатантів противника і нападати лише на військові об’єкти.

3.           Не спричиняти руйнувань більше, ніж необхідно для виконання бойового завдання.

4.           Не битися з противником, який вибув зі строю або здається (необхідно роззброїти і передати по команді).

5.           Підбирати поранених і хворих і надавати їм допомогу незалежно від того, на чиєму боці вони воюють.

6.           Поводитися гуманно з усіма цивільними особами і захопленим противником.

7.           Забороняються фізичні або психічні тортури військовополонених при допитах.

8.           Забороняється взяття заручників.

9.           Утримування від будь-яких актів помсти.

10.      Ставитися з повагою до осіб і об’єктів з емблемою Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, з білим прапором і з емблемами, якими позначені культурні цінності.

11.      Ставитися з повагою до чужої власності. Грабування забороняється.

12.      Утримувати інших і перешкоджати їм в порушенні цих правил, негайно доповідати по команді.

Нормальне життя будь-якого суспільства неможливо, якщо в ньому відсутній порядок особливо в загрозливий для держави період, пов’язаний з воєнним часом чи веденням бойових дій по захисту своїх інтересів.
Відповідно до взятих на себе міжнародних обов’язків Україна випрацювала кримінальне право щодо поведінки військової особи у воєнний час або в бойовій обстановці і міри покарання за військові злочини у цей час.



Як серйозні порушення кваліфікуються такі дії, якщо вони не виправдані воєнною необхідністю і здійснюється незаконно і самочинно:

1.           здійснюване в значних масштабах нищення майна;

2.           здійснюване в значних масштабах присвоєння майна;

3.           напад на осіб, про яких відомо, що вони причинили участь у бойових діях;

4.           напад на цивільне населення або цивільних осіб;

5.           напад не вибіркового характеру, який зачіпає цивільне населення або цивільне майно, коли відомо, що такий напад викличе надмірні втрати серед цивільного населення і завдасть надмірної шкоди цивільним об’єктам;

6.           неправомірний напад на чітко видимі об’єкти, що є культурною цінністю;

7.           напад на місцевості, що не обороняється, і демілітаризовані зони;

8.           напад на обладнання і споруди, що утримують небезпечні сили, коли відомо, що такий напад завдасть надмірної шкоди цивільному населенню.

Серйозним порушенням визначається віроломне використання таких знаків і сигналів:

розпізнавальних знаків, якими  відмічені особи та об’єкти, що користуються особливим захистом;

інших захисних знаків, які визнані правом війни;
розпізнавальних знаків, що використовуються для позначення медичних служб і формувань цивільної оборони.

Окремо необхідно зазначити, що з набуттям незалежності Україна активно включилася в миротворчий процес щодо створення та зміцнення міжнародної системи безпеки. За минулі роки наша держава досягла в цьому значних успіхів і широкого визнання своїх заслуг у міжнародній спільноті. Вагомий внесок у справу миротворчої діяльності роблять Збройні Сили України. Їх представники широко залучаються до участі в миротворчих операціях як одного з виду такої діяльності. Створилась унікальна ситуація, коли збройні сили, які в усі часи вважалися основним засобом ведення війни, поступово беруть на себе абсолютно непритаманну, на перший погляд, для них функцію – миротворчу. Міністр оборони України при визначенні завдань військам, їх миротворчу місію назвав одним з головних напрямків діяльності. За вісім років у складі миротворчих сил пройшли службу більше 9 000 громадян України.

Участь військового контингенту України в миротворчих операціях ООН є хорошою шкалою для Збройних Сил України у плані набуття досвіду врегулювання збройних конфліктів, ознайомлення з досвідом організації та дії армій іноземних держав, набуття практичних навичок у бойових умовах.

Миротворчі операції сприяють, крім того, зміцненню взаємовідносин між військовослужбовцями різних країн, створюють своєрідний клімат довіри та військового братерства. Військові підрозділи однієї держави підтримують дії підрозділів іншої, дуже часто при цьому ризикуючи життям своїх військовослужбовців.

Аналіз проведених миротворчих операцій виділяє їх найголовніші завдання, до яких відносяться:

надання гуманітарної допомоги і забезпечення умов її доставки;

сприяння реалізації та захисту прав людини;

нагляд за примиренням та припиненням вогню;

розділення ворогуючих сторін уздовж визначеного кордону;

роззброєння військових та воєнізованих формувань;

виконання обов’язків цивільних адміністрацій;

надання допомоги біженцям та їхня репатріація;

сприяння реконструкції і розвитку.



Таким чином, активна участь у діяльності ООН за підтримання міжнародного миру і безпеки є, безумовно, одним із найважливіших зовнішньополітичних здобутків нашої держави і має велике значення для підвищення політичного авторитету України на світовій арені та в Європі зокрема, її ролі у створенні Європейської системи безпеки.





2.2. Обмеження під час війни.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

1. Бойові дії повинні вестися комбатантами проти військових цілей.

1.1. Забороняється вести бойові дії проти цивільного населення.

1.2. Забороняється нападати на об’єкти цивільного призначення (житлові будинки, лікарні, школи,…)

1.3. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту військових об’єктів.

1.4. Комбатантам забороняється маскуватися під цивільне населення.

1.5. Забороняється використовувати голод як метод ведення війни проти цивільного населення.

1.6. Забороняється нападати на об’єкти, що необхідні для виживання цивільного населення (запаси продовольства, с/г райони, будівлі для постачання питної води, тощо)

1.7. Забороняється нападати на дамби, атомні електростанції, якщо такі удари можуть привести до великих втрат серед цивільного населення.

2. Забороняється використовувати зброю, застосування якої має невибірковий характер ( вражає цивільні та військові об’єкти, людей) та спричиняє надмірні страждання цивільному населенню.

2.1. Забороняється застосовувати певні види зброї - хімічну та біологічну зброю, засліплюючу лазерну зброю, зброю, що наносить поранення осколками, що не виявляються рентгенівським промінням, отруйні речовини, протипіхотні міни.

2.2. Забороняється віддавати наказ не залишати нікого живим чи залякувати відповідним чином.

3. Цивільним особам, пораненим комбатантам та військовополоненим повинно бути збережене життя, їм повинен бути наданий захист та гуманне поводження.

3.1. Ніхто не може бути підданий фізичному чи психологічному насильству, тілесному покаранню, жорстокому чи принизливому поводженню.

3.2. Забороняється сексуальне насильство.

3.3. Сторони конфлікту зобов’язані підбирати та надавати необхідну допомогу пораненим та хворим супротивника, що знаходяться в їх владі.

3.4. Забороняється вбивати чи наносити поранення комбатантам супротивника, що здаються в полон чи не здатні вести бойові дії.

3.5. До військовополонених слід ставитись з повагою та поводитись з ними гуманно.

3.6. Забороняється брати заручників.

3.7. Забороняється насильницьке переміщення цивільного населення та проведення "етнічних чисток".

3.8. Люди, що знаходяться під владою супротивника, мають право на зв’язок з родичами, на отримання допомоги та підтримки гуманітарного порядку (продукти харчування, медичну допомогу, інше)



ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ СВІДКИ СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА?

Свідок - це людина, що присутня, але не залучена до ситуації, коли життя та гідність іншої особи знаходиться в небезпеці. Свідок може прийняти рішення втрутитись безпосередньо чи опосередковано до ситуації, що склалася.

Іноді людина йде на ризик чи робить що-небудь врозріз з правилами заради того, щоб врятувати життя чи гідність іншої людини. Вчинки звичайних людей можуть впливати на події, визначати хід подій та надихати інших людей на співчуття. Люди часто роблять певні дії, незважаючи на можливі ризики та власні втрати. Це - "Вчинки" з великої букви, бо люди мали сміливість зробити їх. Для них був вибір - промовчати, закрити очі, сказати "Ні" на прохання допомоги, або захистити інших, часто невідомих їм людей. Такі дії часто пояснюють релігійними переконаннями, вихованням, властивостями характеру тощо. Але від цього вони не перестають бути Вчинками.

Такі події відбуваються по всьому світу, але про них не завжди повідомляють.

24 червня 1859 року австрійська та французька армії зіткнулись недалеко від містечка Сольферіно на півночі Італії. 36 тис. мертвих та поранених залишилося на полі бою. На наступний день серед тисяч поранених випадково опинився молодий швейцарський громадянин Анрі Дюнан. Вжахнувшись того, що він побачив, Дюнан збирає групу місцевих жінок та організує їх в загони по постачанню продовольства та води пораненим, допомагає промивати рани, організовує польовий шпиталь у церкві, збирає простирадла для бинтів, наймає туристів, що опинились там, і ці люди перев’язують рани, носять воду, пишуть прощальні листи вмираючим. Всі вони забули про національність тих, про кого піклувались.

Дюнан згодом пише книжку "Спогади про Сольферіно" в якій пропонував створити національні товариства для догляду за хворими та пораненими незалежно від їх раси, національності чи релігії. Він також запропонував державам укласти угоди, в яких визначалась би робота таких організацій і гарантувалось би краще поводження з пораненими. Потім Анрі Дюнан з чотирма друзями створили Міжнародний комітет допомоги пораненим (яки незабаром був перейменований на Міжнародний комітет Червоного Хреста). Ідеї Дюнана знайшли широкий відгук. У деяких країнах були засновані національні товариства і на дипломатичній конференції в Женеві 1864 року делегати з 16 європейських країн прийняли Конвенцію про поліпшення участі хворих і поранених у діючих арміях.



В квітні 1993 року в Південній Африці боротьба проти апартеїду підходила до перемоги без кровопролиття, якого чекали і боялися.

10 квітня один з лідерів, Кріс Хані, був по зрадницьки вбитий. Зловмисники підтвердили, що вони обрали його, оскільки його смерть привела би країну до хаосу.

В цей же день до поліції зателефонувала жінка і назвала номер машини, в якій знаходився вбивця. Так сталося, що ця жінка була білою. Нельсон Мандела, лідер боротьби, звернувся до нації:

- Закликаю всіх зберігати спокій ти вшанувати пам’ять Кріса Хані, згуртовуючись в боротьбі за мир… Сьогодні від всієї душі я звертаюсь до кожного південно-африканця, чорного чи білого. Біла людини, з передсудами та ненавистю, прийшла до нашої країни. Її діяння було настільки жахливим, що вся наша нація знаходиться зараз на грані катастрофи. Інша біла жінка ризикувала життям, щоб ми дізнались про цього вбивцю та передали його правосуддю.

Це вбивство не привело до хаосу та початку расистської війни.



В 1942 році в Польщі німецькі окупаційні війська проводили політику знищення євреїв. Стефа, католичка, робітниця фабрики сховала на декілька днів єврейську жінку Ірену на прохання одного з бійців підпільного загону.. Сім’я Стефи зробила схованку в своїй квартирі. Через тиждень виявилось, що йти Ірені нема куди . Через декілька місяців чоловік Стефи вимагав, аби жінка пішла, але Стефа настояла, щоб вона залишилась. Тоді чоловік пішов з дому, що було кінцем її заміжжя. В 1944 році нацисти почали вивозити з Варшави всіх жителів крім матерів з дітьми. Для Ірени евакуація означала смерть. Коли вже всі готові були до евакуації, Стефа віддала Ірені свою дитину. Коли німець побачив її з дитиною, він наказав їй повернутися в квартиру. Стефі також вдалося залишитися з нею.



В 1993 році в Боснії-Герцеговині було організовано табори для військовополонених хорватів. До сербського селища, що знаходилося поряд, стали доходити відомості про побої та випадки смерті в таборі. Тоді лідери громади вирішили висловити свій протест. "Ми хотіли проявити свою добру волю. Ми хотіли, щоб з ними поводилися так, як нам би хотілося, щоб противна сторона поводилась з нашими співвітчизниками".

На початку вересня делегація жителів селища прибула до найближчого штабу та вимагала, щоб охоронці, які знущаються над ув’язненими, були звільнені. Вони попросили місцеву владу поставити охоронцями місцевих жителів. "Ми не хочемо, щоб звинувачували наше село. Ми хочемо спасти його репутацію"

З втручанням жителів села, умови утримання ув’язнених стали значно кращими.



ЩО ТАКЕ ГУМАНІТАРНИЙ ВЧИНОК?

Говорячи про вчинки людей, що носять гуманітарний характер, ми можемо виділити три основні характеристики:

- захист життя та людської гідності;

- стосується зазвичай того, хто за звичайних обставин не потребує захисту;

- можливе виникнення власного ризику чи втрат.

Гуманітарний вчинок часто примушує діяти проти громадського тиску в ім’я захисту жертви. Суспільство своїм тиском може сприяти захисту, а може заважати йому. Наприклад, громадський тиск типу: "не втручайся не в свої справи", чи підтримка громадською думкою колективного покарання - ускладнюють процес спасіння жертви. Можна зобразити громадський тиск у вигляді схеми:

заважає захищати (= ГРОМАДСЬКИЙ ТИСК =) сприяє захисту

Але дії людини, яка зважилась на гуманітарний вчинок, можуть вплинути на бажання інших людей допомогти. Вплинути на надання допомоги може рівень культури, соціальний стан чи релігійні переконання людини. І цей вплив може бути як позитивний, так і негативний. Обставини і почуття - це також той фактор, що впливає на вчинки людей.

Отже, гуманітарний вчинок - це дія, спрямована на захист життя і людської гідності особи, що за звичайних обставин не потребує захисту. Гуманітарний вчинок часто тягне за собою ризик або самопожертву людини, що його здійснює.

Голоси з війни

1. Коли мого чоловіка вороги забрали і посадили до табору для полонених, чоловік зі сторони ворога приносив йому їжу та одяг. Ніхто не знав про це. Він не міг перешкодити тому, що мого чоловіка забрали, але він допомагав йому, як міг. Я би хотіла зустрітись з цією людиною. - Жінка, чий чоловік пропав без вісті на війні

2. В моєму селі був будинок. В ньому жила сім’я, яка відносилася до ворожої сторони. Мій батько захищав їх будинок і я пишаюсь цим. Люди хотіли вбити їх, примусити покинути село, але мій батько захистив цих людей. - Дочка

3. Я ходив допомагати людині, чий будинок був зруйнований під час бомбардування. Раніше ця людина вбила одного з членів моєї родини. Отже, я допомагав йому, тому що мої моральні принципи зобов’язують мене зробити це. І він не знав про те, що я знаю, що він вбив мого родича. Не дивлячись на все це, я допомагав йому. - Релігійний лідер

4. З нами були люди похилого віку - ув’язнені та цивільні люди ворожої сторони. Ми ставились до них гуманно, адже вони були похилого віку. Ми не могли їх звільнити, але ми добре піклувались про них. Ми не знали, що буде далі. Але з нами вони завжди були захищені і в безпеці. - Солдат

5. Ми захопили в полон багато поранених солдат, що вбивали наших людей, але ми відвезли їх до лікарів, піклувались про них. Релігія не дозволяє нам вбивати полонених чи заподіювати їм шкоду. - Тесляр, солдат у минулому

6.Там були водії гуманітарних конвоїв, які ніколи не знали: чи повернуться вони назад чи ні, ризикуючи своїм життям заради тих, кого вони навіть не знали. - Журналіст

7. Мені було 14 років, і я була в дозорі на одному з контрольних пунктів. Машина зупинилась. Під час перевірки документів виявилось, що один з пасажирів був мусульманином. Я швидко повернула йому документи і наказала водію проїжджати. Я знала, що якби я доповіла, що ця людина мусульманин, то це був би його кінець. Я зробила так, тому що я виховувалась в сім’ї на загальнолюдських цінностях. - Жінка

8. Я побачив п’ятьох наших солдат, що вели 500 мирних жителів з села до тюрми. Я знав, що вони не мали на це права. Я хотів зупинити їх, але наші солдати не дали мені це зробити. Вони навіть приготували рушниці, щоб стріляти в мене. Я пішов до свого командира та доповів йому про це. І він дав мені пістолет, щоб я зупинив їх. Маючи зброю, я зупинив їх. Ці мирні жителі до цього часу живі. - Солдат

9. Мій син взяв у полон декількох людей - спіймав 7 чи 8 з тих, хто загубився. "Я буду бити їх до смерті", -сказав він, тому що він втратив свого батька. Але наступного дня він повернувся і сказав, що дозволяє їм піти. - Мати



ЕТИЧНА ДИЛЕМА

Дилема - поняття, що характеризує ситуацію вибору. Основними характеристиками дилеми є те, що необхідно обирати між альтернативними діями (включаючи бездіяльність), та те, що кожне можливе рішення має свої переваги та недоліки. В дилемі "обрання кращого в поганій ситуації" може бути неможливим, тому що будь-яке можливе рішення буде мати наслідками певні проблеми. Крім того, до кінця не зрозуміло, якими будуть наслідки цього рішення.

У часи апартеіда в Південній Африці, Венді, біла жінка, намагалась побачити свого чорношкірого друга, який знаходився в тюрмі за свою політичну діяльність. Білі охоронці сказали їй, що білим не дозволяється відвідувати негрів. Вона пішла до коменданта тюрми. Можливо, дізнавшись, що її чоловік - редактор місцевої газети, комендант дозволив їй відвідати друга. Вона повернулась до входу тюрми і стала чекати побачення зі своїм другом. Ось як вона описує те, що сталося:

"Чекаючи біля входу, я помітила чорношкірого ув’язненого, що стояв біля входу. На обличчі в нього була відображена збентеженість та покірність - вираз людини, що готова прийняти будь-який настрій та будь-яку примху білого господаря. Він стояв так, немов би йому наказали так стояти і чекати. І тут з’явився наглядач. Проходячи мимо в’язня він зненацька замахнувся на нього і став кричати. Але в його поведінці не було злості - він це робив просто заради розваги. Негр підняв руки для захисту від ударів. Однією рукою він прикривав живота, іншою - голову, та, заїкаючись, відповідав на питання та глузування. Потім наглядач став повільно рухатись в мою сторону. Він помітив, що я за ним спостерігаю, і, коли він подивився на мене, я зрозуміла, що він не тільки не відчуває ніякого сорому за свою поведінку, а, навпаки, в його очах моя біла шкіра робить мене його спільницею.

Він пройшов повз мене, явно нудьгуючи, і на декілька хвилин зник з поля зору, потім повернувся до чорношкірого в’язня. При його наближенні той зіщулився від страху, руки знов зайняли захисну позицію. Охоронцеві було дуже весело. Присутність глядачів (мене) приносило йому ще більше задоволення."



ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.                          Яке озброєння має МВ?

2. Які бойові можливості механізованого відділення?

3.     Як організаційна структура механізованого відділення ?





ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1. Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2. Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.     Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.

















Захист Вітчизни 11 клас

Розділ  Тактична підготовка



Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. :  "ПОНЯТТЯ ПРО ВОГНЕВУ ПОЗИЦІЮ. ПРИЙОМИ І ПРАВИЛА ОБЛАДНАННЯ І МАСКУВАННЯ ОКОПУ ДЛЯ СТРІЛЬБИ ЛЕЖАЧИ.”

Урок №_____. (практичне заняття)

Навчальні питання

1.            Вибір, обладнання і маскування вогневої позиції.

2.            Обладнання окопу для автоматника, кулеметника та створення позиції відділення.

Мета:

Навчити учнів поряду вибору вогневих позицій, прийомам і правилам обладнання і маскування окопу для стрільби лежачи



Місце проведення: тактичне поле.



Час: 45 хвилин.



Хід уроку



І. Організація класу до уроку ( 10 хв)

1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



ІІ. Вивчення нового матеріалу (30хв.)

2.1. Вибір, обладнання і маскування вогневої позиції.



Вибір позиції:



·               максимальне застосування місцевості як захисту і непомітності для противника (природні укриття: канава, урвище, каміння, дерево тощо);



·               вигідність місця для спостереження за противником та ведення вогню, зостаючись непомітним;



·               можливість непомітного зайняття позиції (див. схему).










Після вибору позиції та ретельного вивчення місцевості, особливо напрямків, які противник застосує для скритого підходу, треба розпочати інженерне облаштування, при цьому постійно вести спостереження за проти­вником, маскуючи свої дії.



Зброю під час облаштування позиції треба держати поруч і бути готовим раптово відкрити вогонь по противнику.



Учні обирають вогневі позиції на місцевості в бойовому порядку відділення з урахуванням місцевості (дерев, кущів, куп каміння, розвалин тощо).



Зайняття позиції повторюють декілька разів, поки кожен не навчиться правильно займати непомітну вогневу позицію.



На завершення проводжу тренування з маскування позиції природними матеріалами та підручними засобами.








2.2. Обладнання окопу для автоматника, кулеметника та створення позиції відділення.



Вивчивши місцевість і переконавшись у правильності вибору місця, солдат малою саперною лопаткою вимірює і починає рити окоп для стрільби лежачи, постійно маскуючись і спостерігаючи за противником. Пересічно за станом міцності ґрунту (без каміння, коріння великих дерев тощо) солдат повинен облаштувати окоп для стрільби лежачи за 25—35 хв та продовжити його поглиблювати для можливості вести вогонь з коліна (60—75 хв), постійно спостерігаючи за противником і маскуючи позицію. За наявності часу, окоп виривається для стрільби стоячи і удосконалюється (бруствер доводиться до 30—60 см у висоту, стіни закріплюються підручними засобами: дошками або хворостом, облаштовується ніша для боєприпасів, дно окопу закривається гіллям або іншим матеріалом для збереження сухості, облаштовуються основний та запасний сектори стрільби).

Солдат може обладнати як основну так і запасні вогневі позиції, а при наявності часу перейти до з'єднання свого окопу з окопами сусідів свого відділення — так створюється вогнева позиція відділення (див. схему).





ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Які основні розміри окопу для стрільби лежачі?

2.     На які елементи місцевості повинен звернути військовослужбовець при виборі позиції?

ІV. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1. Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2. Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

3.  Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.






















Захист Вітчизни 11 клас

Розділ  Тактична підготовка





Розроблено за навчальною програмою предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.





Тема 1. :  "СПОСОБИ ПЕРЕСУВАННЯ НА ПОЛІ БОЮ ПІД ЧАС ДІЙ У ПІШОМУ ПОРЯДКУ.”

Урок №_____. (практичне заняття)

Навчальні питання

1.  Пересування на полі бою у наступі.

2.  Перебігання в складі механізованого відділення на новий вогневий рубіж.

3.  Переповзання.



Мета:

Навчити учнів способам пересування на полі бою під час дій у пішому порядку.

Місце проведення: тактичне поле.



Час: 45 хвилин.



Хід уроку



І. Організація класу до уроку ( 10 хв)

1.1. Шикування учнів в од­ну шеренгу, перевірка за спис­ком та огляд зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю предмета «Захист Вітчизни», приві­тання, виконання команд: «Ста­вай!», «Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».

1.2. Оголошення теми, осно­вної мети та порядку проведен­ня уроку.

1.3. Стройове тренування. Ви­конання команд: «В одну шерен­гу — Ставай!», «Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч, кругом на місці.

1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.



ІІ. Вивчення нового матеріалу (30хв.)

2.1. Пересування на полі бою у наступі .



Пересування на полі бою у наступі здійснюється:



·               прискореним кроком або бігом: здійснюю показ, тренування у по­вільному темпі, а потім швидше. Вишикую відділення у бойовий порядок (ланцюг) і ставлю задачі командирові відділення щодо ведення наступу (кроком та потім бігом).



·                Учні тренуються пересуватися на повний зріст, а потім — пригинаючись з темпом 130—140 кроків/хв.



·               У ході тренування звертаю увагу на дотримання інтервалів (6—8 м, або 8—12 кроків) та вирівнювання у бойовому ланцюгу.



·               Підкреслити особливості пересування угору, вниз по схилах, по грузькій та слизькій місцевості.



·               Атака переднього краю противника супроводжується прискоренням з метанням гранати і веденням вогню з автомата (кулемета) і вигуком «Ура!».









2.2. Перебігання в складі механізованого відділення на новий вогневий рубіж.



Перебігання застосовується для швидкого зближення з противником на відкритій місцевості, коли останній веде активний прицільний вогонь. Довжина перебіжки — 20—40 кроків (в залежності від інтенсивності вогню).



Послідовність:



·               поставити зброю на запобіжник;



·               визначити шлях руху;



·               за командою («Вперед!») стрімко перебігти у визначене місце і залягти та відповзти або перекотитися трохи вбік;



·               зайняти вогневу позицію та приготуватися для ведення вогню.



Показую та треную учнів по одному відрізку перебіжки роздільно.



Вишикую відділення в одну шеренгу з інтервалами 6—8 м. Та роздільно треную перебіжки з права по одному на визначену межу.









2.3. Переповзання.



Переповзання застосовується



·               для непомітного наближення до противника;



·               прихованого зайняття вигідних позицій для наступу;



·               ведення оборони або спостереження за противником тощо.



Способи:



·               по-пластунськи (показати, звертаючи увагу на положення зброї при переповзанні з автоматом);



·               напівкарачки;



·               на боку.



Усі способи в повільному темпі треную на рівній ділянці, а в подальшому з вибором вигідного рельєфу місцевості.



ІІІ. Закріплення нових знань і вмінь учнів. (5 хв.)

Дайте відповідь на питання:

1.     Які вимоги до військовослужбовців при  пересування на полі бою?

2.     Які є способи переповзання?

V. Домашнє завдання. (1 хв.)

Опрацювати текст підручника на сторінках ___________



Література

1. Програма предмета "Захист Вітчизни" (для  навчальних закладів сис­те­ми загальної середньої освіти). 11-річна школа.

2. Єдинак Г.Є., Клименко М.М., Мисів В.М. Навчальний предмет “Захист Вітчизни”: Довідниковий посібник / Під заг. ред. Г.А.Єдинака.– Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2004. – 296 с.

4.  Конотопенко Я.І., Томчук М.І. Організація та методика допризовної підготовки: Навчально-методичний посібник. – К.: Вежа, 1996.


































Немає коментарів:

Дописати коментар